Поклавши день новий на підвіконня.

Прийшов, як осінь, в мій самотній дім,

Де стигнув чай і марило безсоння.

Я двері відчинила—і ось так

Ти став, як осінь, на моїм порозі.

Усі думки, розтиснувши кулак,

Розсипались намистом по підлозі.

Переступивши через мій поріг,

Немов ще боязка мала дитина,

Ти зжовклим листям впав мені до ніг,

І обіймав, цілуючи ,коліна.

Мені по серцю холодом пройшло,

А потім болем вжалило у груди.

Неначе сонце, що лише зійшло,

Очистивши світанок від полуди.

І невгамовним проливним дощем

Лице вмивали надпрозорі сльози.

З’явились сотні образів, поем,

Щоб більше не писати осінь-прозу.

Осінній вітер забере печаль.

Слова мовчать, бо їх уже не треба.

Сувору з серця стягнено вуаль,

Мов сірі хмари з радісного неба…

…Своїх думок щасливих не зловлю,

Знов ароматний чай я п’ю спросоння.

А ти щоранку, поки я ще сплю

Мені букет кладеш на підвіконня…

Автор : Сафиулина Н.Ю.

Вона ж була холодна , мов зима.

Він дарував їй полум’я тюльпанів.

Вона всміхалася , очей не підійма.

На їх побачення летів, немов на крилах.

Вона ж  з запізненням приходила щораз.

Як не старався він—не полюбила.

Зітлів вогонь , розвіявся, погас…

Він надсилав зізнання смс-ки,

Із ввічливості і вона, бувало,теж.

А так хотілось їй кохати чесно

Й палати справжньо від нічних пожеж.

Він цілував її джерельні очі,

Від неї так взаємності хотів.

Згорали в пристрасті збентеженої ночі

Із болем. Без кохання .І без слів…

Не раз він бачив її тихі сльози

І чув те зледеніле  «не люблю».

І лились знов переболілі грози

Із смутку тихого і згірклого жалю.

Він діставав їй кришталеві зорі

І на руках підносив до небес.

Її душа—якесь велике горе.

Його листи душевні—без адрес.

Обоє бідні у такім коханні—

Він з нею поряд , а вона сама.

Ідуть. Мовчать, немов би на вінчанні.

В руках тюльпани, в душі зима…

 Автор: Сафиулина Н.Ю.