Дівчинка плаче, пускаючи тата.

Отця на війну забирають…

Зажурено дивляться сині очата,

Дитинство в малят відбирають…

Маруся почує, як плаче матуся

Вночі, в одинокій постелі.

І скаже маленька: «Матусю, боюся,

Боюся за тата в пустелі…»

Мати витере сльози на своїх щоках

І скаже маленькій дитині:

«Не бійся, Марусю, татусь у степах,

У білій і світлій хатині.

Він скоро вернеться до нас навіки

Чрез тиждень чи два, я не знаю…

І поїдемо звідси. Побачиш ріки,

Їх Дунай і Дніпро називають..»

Маруся у відповідь тільки кивнула

Й пішла до своєї кімнати.

Сердечко маляти давно вже збагнуло,

Що татові треба писати.

Писати листа, надіслать образок,

Підтримати всім, чим завгодно…

На листочку – слова, на малюнку – бузок,

А у серці – надія все одно.

Зробивши велику роботу уже

Дитина пішла до матусі:

«Матусю! Най тато оце збереже,

Най буде носить у кожусі!..»

Мама узяла малюнок, листа,

Про себе його прочитавши,

Приємна усмішка сплила на вуста,

Всі думки похмурі всмоктавши.

Ну ось вже стоять біля пошти в селі,

Маля бандерольку тримає.

У вирі думок, у гадок джерелі

Матуся лиш гірко зітхає.

Згрузили  в машину. Поїхав у даль

Той лист, що Маруся писала.

Довкола усе так блищить, як кришталь,

Цей сніг, що маля не чекало….

***

Маруся побігла дверей відчинять,

А там листоноша стояв.

Хотів він Марусі конверта віддать.

Маруся взяла, обійняв.

«Напевно, від тата цей лист!» --

Здогадалась,

Побігла до мами конверт показать

Забігши в кімнату, дитина всміхалась,

Все швидко старалась вона розказать.

Матуся схопила конверт, обійняла,

Віддала Марусі листочок.

Маруся уважно його прочитала,

Згадала отця і ставочок.

А мати взяла собі інший відразу:

У ньому йшлося немало,

Та побачила перші слова, першу фразу

Від страху на ліжко упала.

Котились з очей ті маленькії сльози,

Це дуже велика ціна!

З'явилась новина, як влітку морози…

Зовсім не жалкує війна!