Мій тихий ранок розбудив, як грім,

Поклавши день новий на підвіконня.

Прийшов, як осінь, в мій самотній дім,

Де стигнув чай і марило безсоння.

Я двері відчинила—і ось так

Ти став, як осінь, на моїм порозі.

Усі думки, розтиснувши кулак,

Розсипались намистом по підлозі.

Переступивши через мій поріг,

Немов ще боязка мала дитина,

Ти зжовклим листям впав мені до ніг,

І обіймав, цілуючи ,коліна.

Мені по серцю холодом пройшло,

А потім болем вжалило у груди.

Неначе сонце, що лише зійшло,

Очистивши світанок від полуди.

І невгамовним проливним дощем

Лице вмивали надпрозорі сльози.

З’явились сотні образів, поем,

Щоб більше не писати осінь-прозу.

Осінній вітер забере печаль.

Слова мовчать, бо їх уже не треба.

Сувору з серця стягнено вуаль,

Мов сірі хмари з радісного неба…

…Своїх думок щасливих не зловлю,

Знов ароматний чай я п’ю спросоння.

А ти щоранку, поки я ще сплю

Мені букет кладеш на підвіконня…

Автор : Сафиулина Н.Ю.